З книги

Іван Марчук без зайвої сором’язливості рекомендує себе як унікального художника, і, мабуть, має для цього підстави, надто ж після того, як британська консалтингова компанія Synestics під 72-м номером внесла його до списку сотні сучасних геніїв світу в галузі мистецтва.

Іван Марчук, між іншим, дуже любить пишномовні просторікування, і, як досвідчений іміджмейкер, в десятках інтерв’ю вперто творить власну біографічну легенду. Цю легенду, напевно, не слід руйнувати. Адже факти не брешуть. Марчукові, справді, довелося жити в Радянському Союзі із тавром «буржуазного націоналіста», хоча, зрештою, у нього завжди знаходилися покровителі. Він майже десять років прожив у Нью-Йорку, де відчував себе як у в’язниці, не інтегрувавшись у місцеве художнє середовище і навіть як слід не вивчивши англійську мову. Ритуально лаючи українську владу і скаржачись на недостатню увагу до себе, він ніби забуває, що саме у державних музеях йому влаштовували найгучніші ретроспективні виставки та вернисажі. Його знамениті пейзажі досі живляться чистими, первозданними враженнями від рідного краю. До того ж головне суто технічне відкриття живописця, так званий «пльонтанізм» — стиль, за яким безпомилково вгадуються кращі роботи цього художника.

Несамовита воля і експресія впродовж багатьох років дозволяють йому підтримувати внутрішній вогонь, зберігаючи свій сильний та оригінальний талант. Як і виборене нещадною працею і творчістю реноме унікального художника.