З книги

Харків'янин Сергей Братков губиться, коли його запитують про те, ким його все-таки вважати — українським чи російським художником. В різні роки на найпрестижнішій світовій бієнале сучасного мистецтва у Венеції він репрезентував свої проекти і в російському, і в українському павільйонах. Сам Братков воліє атестувати себе як пострадянського митця, хоча його відомість сягнула далеко за межі колишньої Радянської імперії.

В молодості займався графікою, живописом і фотографією. Саме фотографія зробила його знаменитим. Вже наприкінці 80-х він серйозно цікавився акціонизмом, влаштовував перформанси, робив вигадливі інсталяції, а з середини 90-х регулярно «зраджує» фотографії з відео, часом об”єднуючи їх в одному проекті. При всьому своєму сарказмі та вбивчій спостережливості, Сергій все ж не соціальний критик. Тобто, знаків суспільних вад та навколишнього абсурду в його роботах хоч греблю гати, але він не викривач соціальних кошмарів та несправедливості, а, скоріше, антрополог та натураліст.

В рамках однієї експозиції Братков може із щемливою ніжністю фільмувати стареньку, що сьорбає з банки суп, а поруч демонструвати єхидне відео «Вулканоїди». Метод Сергія Браткова полягає в тім, щоб у побутовому, ординарному помічати позачасове. Провокує глядача на чуттєву реакцію й нейтралізує патетику іронією. Він вміє говорити про важливі речі із милосердною посмішкою, а в найневинніші сюжети неодмінно додавати краплю мудрої гіркоти.