Вадиму Скуратівському притаманний образ традиційного українського «книжника», чудернацького філософа-імпровізатор. На початку 1970-х його звільнили з університету. Дослідник викладав у різних київських вишах, перебував у так званому МВД — «Музеї видатних діячів» на Саксаганського. На довгі роки перетворився на маргінала, не хотів визнавати «правила гри» того середовища, та він в них не добре й знався.
Скуратівський читав курс української історії та історії української культури в Женевському університеті. Є автором понад тисячі публікацій з історії української, російської та західних літератур, загальної історії, філософії історії, історії кіно й театру. Серед найвагоміших його наукових праць — «Мистецькі проблеми у німецькому романі ХХ століття» (1972), «Історія і культура» (1996), «Екранні мистецтва у соціокультурних процесах ХХ століття: Генеза. Структура. Функція» (1997), «Проблема авторства «Протоколів сіонських мудреців» (2001). У бібліографічному покажчику його наукових робіт та публікацій налічується понад дві тисячі найменувань.
Скуратівський — традиційний український «книжник», чудернацький філософ-імпровізатор. В нього є дар божий: його можна розбудити серед ночі, зненацька задати будь-яку тему, і він ураз прочитає лекцію, блискучу й натхненну, години на півтори-дві.
На початку 70-х Скуратівського звільнили з університету. Когось він там зачепив, вказавши на плагіат. На довгі літа він перетворився на маргінала, він не хотів визнавати «правила гри», та він в них не добре й знався.
Багато років жив що називається без кола й двора. Все його майно — деталь абсолютно сковородинська — укладалося в одну полотняну торбинку: там був його гардероб, там був його архів, там була його бібліотека…
Він написав шість книжок, більш за тисячу статей, знявся у п’яти фільмах, але чомусь є відчуття, навіть — впевненість, що він — людина з неймовірним потенціалом, що так і залишився нереалізованим. Може тому, що він насправді потрапив не в свій час.
Скуратівського стали знімати в кіно десь в середині 90-х. На той час його знав на обличчя кожен другий киянин, великий екран і телебачення не зробили його більш відомим й пізнаваним, ніж він був до того. Навпаки, режисери й телевізійники використовували його незвичне поводження та пам’ятку зовнішність, бо ж він сам по собі був міським духом, інтелектуальним символом. Саме так в народі уявляють собі вчену людину: отакий він такий чудний, ні на кого не схожий, у старому светрі, з «горящим взором» і якимось Божим натхненням.