Наталя Сумська ніколи не милується власними переживаннями й власними солодкими сльозами — навіть у найдраматичнішій ролі. Зате вона просто на сцені, перед публікою, насолоджується самою грою — так, як справжній майстер радіє добре зробленій справі. А ще здатна ставитися до своїх персонажів, навіть драматичних, з елегантною іронією.
Особливість актриси, за неоковирною театрознавчою термінологією, це втілення живої української сценічної традиції. 1977 року Сумська закінчила Київський театральний інституту (курс Анатолія Решетникова), того самого року була зарахована в штат столичного театру імені Франка. У кіно дебютувала ще студенткою (1973, картина Загіда Сабітова «Чинара», к/с «Узбекфільм»). Знімалась у таких відомих режисерів як С. Клименко, І. Миколайчук, Т. Левчук, Г. Кохан.
Серед її вершинних театральних ролей — Дідона («Енеїда»), Жанна д’Арк («Біла ворона»), Анна Дембі («Кін IV), Еліза Дулітл («Пігмаліон»), Гортензія («Грек Зорба»), Кайдашиха («Кайдашева сім’я»). Брала участь у всіх проектах театральної компанії «Бенюк&Хостікоєв». Наталя Сумська – народна артистка України, лауреат Шевченківської премії, володарка трьох «Київських пекторалей».
В її класичних «українських» героїнях нема жодної ознаки звичної «лихої долі» чи «безталання». Вона поклала край сценічним сльозливо-сентиментальним «щирим українкам». Героїні Сумської можуть бути нещасливими (як-от Жанна д’Арк), але ніколи — нещасними. Це те, що неможливо зіграти – але цього можна досягти, коли сам маєш сильний характер. Вона, просто на сцені, на очах у захопленої публіки, явно милується самою роллю — як ото справжній майстер милується добре зробленою річчю.
Наталя Сумська — одна з небагатьох наших актрис (і акторів узагалі), хто володіє українською мовою. Здавалось би, це парадокс, але так є: чи не більшість наших артистів сприймає свою «сценічну» українську — як іноземну, як імітацію, а не як усвідомлену естетичну потребу. Через те їм нерідко сяк-так під силу філологічні експерименти Проні Прокопівни, але куди важче дається філологія Елізи Дулітл із «Пігмаліона». У Сумської — все інакше. Щоб зрозуміти різницю, подивіться її в ролі тієї ж таки Елізи Дулітл. Власне, жива мова — це те, що робить переконливо-українськими усіх її «іноземних» героїнь — від Жанни д’Арк до Анни Дембі, Гортензії чи Маші з чеховських «Трьох сестер».
Видається дивним, що про Наталю Сумську досі не написано книгу, в якій би життя і ролі цієї актриси було досліджено з необхідною повнотою. Можливо, для такої книги потрібен автор, співмірний самій героїні – за масштабом особистості.