З книги

Лідер Київського театру на Подолі Віталій Малахов — будь-яку славу сприймає напрочуд спокійно. Хмільний смак популярності він звідав ще хлопчиськом, коли став одним з ведучих «Піонерської зірки». Малахов не випадково полюбляє цитувати фразу Пітера Брука про те, що режисер схожий на Колумба: відправляючись у чергову творчу подорож, ти точно знаєш, що шукаєш Індію, але відкриєш, можливо, Америку. Для Малахова, що б він не ставив, ця подорож ніколи не завершується. Прем’єра стає лише початком пригоди. По суті це генеральна репетиція в присутності публіки.

Він володіє якимось чаклунським хистом руйнувати стіну між актором і залом, між людиною зовнішньою, соціальною, фальшивою і людиною внутрішньою, чистою і хороброю. Чи краще сказати — сповненою віри настільки, що вона може здолати навіть свій головний страх — страх смерті. В кращих виставах Малахова цей страх відступає. Смерть ніби завмирає, здивована нахабством лицедіїв.

Народний артист України, лауреат державної премії ім. Тараса Шевченка, володар кількох «Київських пекторалей», званнями не козиряє, не вважає себе великим майстром і дуже багато працює. Будівник за природою, Малахов вже понад півтора десятки років намагається збудувати для свого театру будівлю на Андріївському узвозі. Він, зрозуміло, хоче грати у цьому приміщенні власні вистави, але при цьому щиро каже, що працює на майбутнє, аби його актори, діти його акторів і діти дітей його акторів мали гарну сцену, навіть тоді, коли його вже не буде на світі.