З мірою успіху Слабошпицького може змагатися хіба що гостре неприйняття, котре викликають його фільми в старших колег по цеху. 2011-го він став співзасновником групи під прикметною назвою «Українські злі». Його фільми можуть добряче збити з пантелику. Світ, показаний у них, є незатишним, інколи навіть небезпечним; герої в тому чи іншому вигляді живуть завжди на межі, в прихованому або явному конфлікті з суспільством: глухі в «Глухоті» і в «Племені», наркомани в «Діагнозі», працівники радіоактивної зони відчуження в «Ядерних відходах». Ще одна висота, котру вдалося підкорити режисеру — стерти межу між художнім і документальним кіно. Він першим з українських кінематографістів у часи Незалежності спромігся показати еротику й насильство без вульгарності чи прагнення просто ошелешити глядача, а саме так, як потрібно для драматургії фільму.
Мирослав Слабошпицький є найбільш успішним режисером серед своїх однолітків — список його здобутків на міжнародних фестивалях такий, що ним не може похвалитися переважна більшість народних і заслужених артистів. «Плем’я» стало єдиним фільмом за 53 роки існування каннського «Тижня критики», котрий отримав одразу три нагороди включно з Гран-прі.
Слабошпицький є найбільш успішним режисером серед своїх однолітків — список його здобутків на міжнародних фестивалях такий, що ним не може похвалитися переважна більшість народних і заслужених артистів. Йому підкорилися Канни і Локарно. Про це будь-який кінематографіст незалежно від віку може тільки мріяти.
Фільми Слабошпицького можуть добряче збити з пантелику. Світ, показаний у них, є незатишним, інколи навіть небезпечним. Герої в тому чи іншому вигляді живуть завжди на межі, в прихованому або явному конфлікті з суспільством: глухі в «Глухоті» і в «Племені», наркомани в «Діагнозі», працівники радіоактивної зони відчуження в «Ядерних відходах». Тут немає діалогів. Чим краще фільм, тим менше в ньому балачок. Однак усе, що відбувається, зрозуміло від початку і до кінця за рахунок вивіреної по міліметру й секунді грі акторів, котрі в першу чергу беруть рухом і пластичною, тілесною виразністю: жест тут слугує замість слів і абетки.
Ще одна висота, котру вдалося підкорити Мирославу — стерти межу між художнім і документальним кіном. Він знімає дещо відсторонено, часто на середньому або дальньому плані, актори поводяться в кадрі надзвичайно природньо — в підсумку виникає просто вражаючий ефект реалістичності. Фільми Слабошпицького — це глибоко гуманне кіно. Справжнє кіно нової епохи, гідно і на рівних прийняте у світі.