З книги

Хтось сказав недавно, що Сергій Лозниця в своєму першому українському фільмі «Щастя моє» зняв історію про людей, які його лякають. Насправді — це просто принциповість погляду. Принциповість, і, коли треба, безжальність. Якості, властиві обдарованим художникам.

Уродженець Білорусі, Сергій Лозниця прожив більше чверті століття у Києві. Має серед своїх захоплень фотографію (першу світлину зробив у 10 років), ядерну фізику, котру парадоксальним чином поєднує зі східною та класичною філософією; працював перекладачем з японської, твердить, що кіно не має національності, але всіляко підтримує Україну.

Метод Лозниці в документальному кіно доволі незвичний. Він переважно працює з уже готовим матеріалом, з архівами.

Безумовно, найзначнішою на сьогодні документальною стрічкою Лозниці є «Майдан» (2014). Це історія про Майдан в обох значеннях — про місце і про спільноту. Не хроніка, не публіцистика, однак елементи репортажу тут використані. «Майдан» — у першу чергу художній візуальний текст з власною образною системою, і спостерігати за плином цих образів надзвичайно цікаво. Лозниця показує, як утворюється нація, не етнос, а відповідальна спільнота — та сама політична нація, на котрій і тримається сучасна цивілізація. Від кадру до кадру, від площі, котра співає гімн, до скорботних облич на похороні жертв розстрілу — це дивовижне, грандіозне перетворення зафіксоване з усією точністю і чесністю, на яку тільки і здатен талановитий кінематографіст.