Глядєлов — безумовно, провідний український документальний фотограф, об’їздив 30 країн і більш ніж 300 міст. Він подорожував республіками колишнього Радянського Союзу, фотографував у Польщі, Чехії, Франції, США, Швейцарії, Сомалі, Кенії, Південному Судані, Свазіленді. Висвітлював військові конфлікти в Молдові, Нагірному Карабасі, Чечні, на Донбасі. Він співчуває цьому світу, передає повідомлення від тих, у кого немає голосу, на кого суспільство воліє не зважати. Це не репортаж і не публіцистика, а те, що можна було би назвати психологічним портретом, але автору через цю камерну форму завжди вдається також передати ширший, соціальний або історичний контекст.
З 1996 року Глядєлов зосередився на довгострокових документальних фотопроектах. Фотографії Глядєлова використовують чимало міжнародних організацій. Серед його нагород — Гран-прі «Укрпресфото-97», приз Hasselblad на конкурсі європейської фотографії у Вевей (Швейцарія,1998), приз Medal of Excellence і грант Міжнародного фонду документальної фотографії Mother Jons у Сан Франциско (США, 2001), Moving Walls 2002 Інституту відкритого суспільства в Нью-Йорку.
58-річний Олександр Глядєлов — безумовно, провідний український документальний фотограф. Він об’їздив десятки країн, бував у зонах військових конфліктів, двічі поранений — в Придністров’ї та на Донбасі.
Мистецьке і громадське в роботі Глядєлова не суперечать одне одному: він працював з організацією «Лікарі без кордонів», з гуманітарними фондами та міжнародними виданнями, їздив у вельми небезпечні регіони. Визнання без перебільшень — міжнародне: світлини Олександра неодноразово виставлялися в США, Швейцарії, Чехії, Польщі, Словаччині. Його нагороджено призом Hasselblad, котрий за престижністю можна назвати аналогом Нобелівської премії для світлинярів.
Він співчуває цьому світу, передає повідомлення від тих, у кого немає голосу, на кого суспільство воліє не зважати. Чи знімає Глядєлов бездомних дітей, що б’ються за пакет з клеєм, чи наркоманів в одеському районі «Палермо», чи зеків, хворих на туберкульоз, чи активістів Майдану, чи бійців у зоні АТО — його бачення завжди точне й щире. Тому це не репортаж і не публіцистика, а скоріше те, що можна було би назвати психологічним портретом. Персонажі Глядєлова — більш ніж бунтівники чи ізгої, солдати чи пацієнти. Не маніпулюючи ані реальністю, ані глядачем, він точно передає малюнок доль своїх героїв, ритм їхнього щоденного крокування над бездонним відчаєм. Високе співчуття, сконцентроване в цих світлинах, доступне лише небагатьом талантам — і це те, чого гостро бракує більшій частині людства.