Мирон Петровський — видатний києвознавець і дослідник дитячої літератури. Першу книжку «Корней Чуковский» він видав у 1960 році. Тоді ж літературознавець був змушений виїхати з Києва. Кілька років він перебуває у Москві, де час від часу мешкає разом з іншим втікачем — Йосипом Бродським. Петровський стає літературним секретарем Корнєя Чуковського і готує до друку монографію про дитячу літературу «Високе мистецтво».
Протягом 1966-1986 років він не міг надрукувати свою книгу, заявки відхиляли, рукописи повертали або взагалі залишали без відповіді. За ці двадцять років вимушеного мовчання літературознавець написав майже з десяток книг з різної тематики: про культурні контексти Маяковського, про радянську наукову фантастику (між утопією і детективом), про структурну естетику цирку, про поетичне мислення Самуїла Маршака, книга нарисів «Тільки один вірш». Однак всі вони так і залишилися в рукописах як свідки того часу.
Але наступні його книжки були видані: про Київ і Булгакова, про міську культуру і міський романс. Нині в центрі інтересів Мирона Петровського місто і все, що з ним пов'язано: художники, дитяча література, кабаре, анекдот, романс і багато іншого.
Високий на зріст, з поважною зовнішністю і блискавичною реакцією, він частіш за все здається невпевненим і ставиться до себе з нещадною іронією. Будь-яке визнання він сприймає як перебільшення і це саме культурна позиція. Титулові «літератор» він надає перевагу перед «письменником». Першу книжку «Корней Чуковский» Петровський видав у 1960 році. Тоді ж він був змушений переїхати з Києва у Москву. Кілька років він перебуває у Москві, де час від часу мешкає разом з іншим втікачем — Йосипом Бродським. Петровський стає літературним секретарем Корнєя Чуковського і готує до друку монографію про дитячу літературу.
Нарешті на початку наступної — горбачовської «відлиги», в 1986-му виходять «Книги нашого детства», перший наклад — 75 тис. примірників розійшовся миттєво. Наступні його книжки були про Київ і Булгакова, про міську культуру і міський романс.
Мирон Семенович Петровський, без сумніву, персона культова: в Києві 1970-1980-х він був кимось на зразок Дмитра Ліхачова, але без властивого тому академічного статуса, телевізійної слави й книжок з мільйонними накладами. І якщо був у пізньорадянському Києві хтось, про кого можна було казати: «моральний авторитет», то, мабуть, про нього. Проте в цьому визначенні є певний пафос, а Мирон з тих людей, чий пафос вимірюється у від’ємних величинах.
Він з тих, хто створює культурну атмосферу, хто робить культуру саме повітрям навколо себе, хто вчить не методом, але зразком.